Лис 18

Єзуїтствуючі братчики-анархісти, Mazurok-geroizatsiaнаштовхнені своїм підступним поводирем на чергову вибухову тему, піарнулися по-чорному. Радикальні промо-провокації навряд чи були вчасними й навряд чи – чесними. Однак сама тема «геройського» месництва на поверхню замутненого розслідування справи «караванського стрільця» спливла й без сторонньої «допомоги».

Місяцем раніше її вже намагалися «втопити». Частину подробиць розслідування справи Мазурка було «засекречено» якраз через подібні побоювання. Це був перший «офіційний» острах героїзації «караванського розстрілу»:

«…из показаний выжившего охранника следует, что руководство ТРЦ не просто молчаливо поощряло вымогательство денег, но и объясняло низкую зарплату охранников тем, что «недостающее» они могут «добрать» во время дежурства.
С учетом таких показаний охранника было принято решение НЕ ОБНАРОДОВАТЬ сказанное им, чтобы не вызывать в народе ненависти к охране и не делать из Ярослава Мазурка национального героя, так как в такой ситуации возможная помощь населения в поимке убийцы может прекратиться
…»

Більш ніж зрозуміло: головна небезпека – не в припиненні подібної допомоги, а в можливому НАСЛІДУВАННІ. Який безлад і паніка наповнять країну, якщо подібні «герої-неогайдамаки» почнуть перетворювати її на гуляйполе – методично відстрілювати хапуг-митників, пресувальників-податківців, а найбільше – багатотисячну жадібливу дорожну армію рекетирів-даішників! Що за радикальною логікою є ніби ж і «справедливим». Але яким варварськи-кривавим! Не приведи, Господи!

Лют 21

Вважається, що «справжнє обличчя» людини (так само – партії людин) проявляється не в стані «глибокого шафе», а якраз в екстремальних ситуаціях, перед лицем небезпеки, коли індивід рефлексує на головний подразник – страх.
Як на мене, оце і є «справжнє обличчя» ПР (скули котрого вимальовуються з повідомлення про реакцію влади на спротив “афганців” – «Лідеру “афганців”, які стали спиною до Януковича, пропонують виїхати з країни»).
Якраз “афганців” (як і будь-якого, по-справжньому ОРГАНІЗОВАНОГО угрупування) влада тупо боїться.
Тому… Українці, не бійтеся організовуватися! )))

Жов 01

     Шугану сусідів ближніх, аби дальні затремтіли, та ще й добре протрясло щоб – вирішила Раша – і вперлася рогом на грузинській землі. Не грузинська вона тепер, а буф-ф-ферна. Прокладкова чи памперсна, гофроматеріал словом (гусеницями раша-танків згофрований ущерть).

     Мильний спектакль із нібито виведенням військ з грузинської території світову громадськість знудив не менше, аніж українців – гундосні ультиматуми колишніх соратників по демкоаліції.
    
     Як і українські політики, російський Двоголовий Індик довів – вірити його словам, запевненням, твердженням не можна в жодному разі. Віроломність, підступність та блюзнірство, як споконвічні родові плями варварської Московії, знову невідмивно в’їдаються в оновлені штандарти шовіністичної еРеФи.
    
     Коли Україна зі скрипом почала робити несміливі кроки з відновлення власної історії, Росію лютило, що в неї відбирають украдене й безповоротно присвоєне нею ще в минулі століття.  

     ««Протягом сотень років російських дітей у школі вчили, що “Киев – мать городов русских”. Батькам важко пояснити дітям, чому Київ знаходиться за кордоном і навіть не пов’язаний з Росією. Так само важко багатьом патріотично налаштованим росіянам прийняти той факт, що історія Росії починається в XIV столітті з варварського князівства Московського, а не з Києва, який на три сторіччя раніше при князі Ярославі Мудрому вже був столицею великої, економічно і культурно процвітаючої європейської країни»», – пише у статті в The Washington Times консультант з політики національної безпеки у Вашингтоні Віктор Басюк.
«Україна в НАТО помирить Росію і Захід?»
http://www.pravda.com.ua/news/2008/9/30/82025.htm

     І справді, відбери у Росії незаконно присвоєну нею багатющу спадщину Київської держави Русі – і її варварське єство стане голим-лисим на горбі. Тому й опирається вона, тому й не віддає ні «п’яді» раніше загарбаного, присвоєного, викраденого, стягненого «з чужого плеча» та начепіреного на свою «косую сажень».

     У грузинську територію Раша вгризлася – не відірвеш. А відривати ж від чужого треба! Тому й спрямували 22 країни світу своїх 300 спартанців – європейських миротворців до зраненої Грузії. Аби стежили за підступним крадієм, контролювали неконтрольовані самостійно дії раша-клептомана.

     «Миротворці Євросоюзу, які у середу починають свою місію в Грузії, не матимуть негайного доступу до буферних зон навколо Південної Осетії»
http://www.ukrinform.ua/ukr/order/?id=737684
«На першому етапі спостерігачі ЄС працюватимуть на територіях, прилеглих до зон південноосетинского і абхазького конфліктів»
http://www.ukrinform.ua/ukr/order/?id=737674

     А що Росія? Опирається, шкіриться і поспіхом наїжачується все новим і новим озброєнням.
«Уряд РФ додатково виділить на озброєння 80 млрд рублів»
http://www.ukrinform.ua/ukr/order/?id=738015

     Ясна річ, рожевих планів ніхто не ліпить. Хоч і триста тих сучасних євроспартанців, але що вони зроблять? Не в тій вони силі, що пращури їхні, що славнії Спарти сини. Потовчуться-потовчуться – та й розійдуться. Пальчиками посваряться, міжнародними нормами подокоряють, на тотальне недопускання поображаються – та й по тому. Норми міжнародні для євроджентльменів писані. А відверті нахаби як плювали на них, так і плюватимуть – з масним перегаром. Газовим.
    
     Перманентна варварська епоха РФ ще тільки зайшла на новий висхідний виток. Ще наплачуться від тих витків – і світова громадськість, і сусіди сором’язливі, й сотні тисяч свідомих росіян. Біс.

Вер 08

     Як часто катастрофічні речі стартують через невинні «дитячі пустощі»! А руйнація держави – через політичне мимоунітаззя.   

     Щодо трав’яних підпалів: кого не «забадали» випалені підлітками майже повсюдно чорні пустирища! Стількох туристичних (чи й просто прогулянкових) маршрутів ми позбулися через підпалювання «по приколу» вимученої спекою рослинності.

     Через «низові пожежі» вигорають унікальні природні парки, заповідники та й просто кльовий пленер. Повідомлення про там-сям-пожежища стали вже, як прогноз погоди – щоденними.

     Лозова на Харківщині – останній дебело показовий приклад. Почалося із сухої трави, закінчилося повальною евакуацією із зони ймовірного враження снарядами.
Але найочікуванішим (для підпалювачів…) стало оголошене Олександром Турчиновим урядове рішення про виведення з реєстру військових об’єктів (про ліквідацію тобто) Арсеналу №61 у Харківській області. І найважливіше – вивільнена таким – «випадковим» – чином огроменно-гектарна земелька перейде у власність місцевої громади – під дерибан.  

     Рішення ніби благе – з їдного боку. А з іншого – фатально недалекоглядне. Адже таким робом уряд, хай і опосередковано, але офіційно дав старт новій рейдерській схемі: треба земелька – підпали травичку (разом із військовими складами, які в ту травицю загорнені). Чирк сірничком – і ти сват міністру.

     Щодо політичних підпалів: знову впертість, гідна підліткової. Гарант зі зморщено-здутим рейтингом ніби затявся: хочу знову в президенти – і квит! Й ніщо інше не переважить інтереси бригади-секретаріади.  

     Рішення випалити пожухлу травицю-муравицю довкола демкоаліції також стає фатальним. Коаліційні «порохові склади» і так на перманентно-вибуховому нерві бринять, бо вже під стелю затарені балого-фугасами. Але мало того паліям, треба ще й п’яти складарям посмажити.  

     От і маємо артобстріли, логічні після перетину межі критичного розжарення. До того ж, такі обстріли, що доведеться може ще й президентську посаду евакуйовувати. В екзил?

     А то й справді, виходить вже друге спалення демократичної коаліції за одну палійську каденцію. Тільки-от перше ще не було, виявляється, фатальним.

     Новітнім геростратам слава не потрібна, її в них не бракує. Розжареним гнотом керує рука пихи, амбіцій, владної жадоби. Умаслюють той гніт меркантильна корисливість та прагнення урвати мету без огляду на сморід методів.

     Ну що ж, браття неЕфеські геростратенки, видать, ваш час знову настає. Може, виток історичної спіралі цьому сприяє… Так і законодавцями нової моди станете – взаємогеростратівської. От тільки з артемідоподібними храмами у нас і без підпалів – ве-е-е-ликущі проблеми!

    З іншого боку, давньогрецький Геростратько спалив був свого часу зовсім не «диво світу», а вже добряче підтоптане дерев’яне святилище. На вигорілому майдані якого збудували камінний храм.

     Тільки от хто нинішній храм муруватиме? Люди з камінними серцями? Чи ренесансери імперського казарм-філіалу?

     А ким там у нас Артеміда була?
     Богинею полювання? Зрештою, нинішній – із цезарським ім’ям – уосібниці потенційної храмової посвяти така аналогія майже пасує. 
     Багатогруда мати-годувальниця? Якщо палкі обіцянки – це їжа, то може мати місце і така місія нової Артеміди.
     Богиня дівочої чистоти і цнотливості? Навряд чи. Хіба що з образом «Орлеанської діви» ще хоч якось можна  змиритись…

     А храмове спасіння незалежної держави знову, як і раніше, як і древніше, доведеться ліпити з віри в ліпше, з оптимізму. Бо не фенікси ж ми. Смертні. На попелищі не розквітнемо.

Лют 06

Бувають дні дещо сумні…
Котроюсь часиною раніше потребував був тематичної поради. Принагідне прогуглення доробку одного зі знаних українських інтелектуалів видало сумний результат – світова Інет-мережа майже не всотала найцінніше із трудоголічно напрацьованого автором тисячі статей і 20 монографій…  

Анатолій Григорович Погрібний. Недавно минуло сто днів від дати передчасного – на 65 році життя – його переходу в інший світ. Боляче, коли йдуть з життя інтелектуали. Втрачаєш ніби частинку власного єства.

Літературознавець, письменник і публіцист, Погрібний проуніверив 37 років. З них 26 ділився своєю залюбленістю у світ і слово зі студентами-журналістами. Таким запам’ятався і мені – до ліричного самозречення залюбленим у свою справу співцем українськості.

В дебелий текстовий абзац виллється один лиш перелік заслужено здобутих ним офіційових регалій. Професор, доктор, академік як українських, так і світових осередків науки… Лауреат стількох премій… Чільник громадських організацій…

З поміж його книжок найімовірніше вам можуть мульнути очі «Осягнення сутності», «Відповідальна перед епохою», «Художній конфлікт і розвиток сучасної прози», «Олесь Гончар», «Яків Щоголів», «Борис Грінченко»,  «Криниці, яким не зміліти», «Боронити бастіони»…

А от в Інеті мало що мульне. Ясна річ, електронне павутиння – наліплення хоч і чіпке, але недавнє. Але дуже хочеться, аби у віртуалі кристалізувалося якомога більше з найціннішого надбання планети інтелектуальної. У різних формах й іпостасях: і вбивчої відвертості набуток, сухий екстракт рентгену тисячліть, і формул дивов’язь, й співучо-образна уява

Сорі за подальше копіювання, увічнюю одначе у вигляді монологу А.Г.Погрібного шмат власноруч занотованого і застаттьованого років 5 тому після спілкування з ним. Як «на диво», усе зі сказаного болюче актуальне й нині. Ця вічна мовна тема…
_______________________


«МОВНА ПОЛІТИКА: НА ЗЛАМІ»
http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=2328226&cat_id=435977

– Аналізуючи мовну політику останніх років доходиш висновку, що на державному рівні вона ще належно не визначена, не сформована. Ми й досі перебуваємо у процесі пошуку її орієнтирів, з чим уже затрималися, вважаю, непоправно. Тому нинішню ситуацію можна схарактеризувати як початок усвідомлення на вищих щаблях влади необхідності коригування мовної політики…

Поза сумнівом, визначальним орієнтиром мовної політики може бути передусім той, що нині потребує не меншої уваги, ніж, скажімо, економічний чи соціальний сектор суспільного життя. Це питання втілення усього загалу умов для належного використання мови народу, який дав назву країні – української мови, що потребує особливої підтримки в усіх сферах нашого життя. Адже в суспільстві, я вважаю, ще належно не доведена безумовна потреба для громадян України, практична необхідність знати та вільно і повсюдно спілкуватися українською мовою як мовою основної маси населення, як справді державною, належно не підкріплена і не заохочена, не піднесена до рівня престижності…

Має бути також унормоване застосування та використання в Україні мови титульної нації – української. З досвіду своєї роботи упевнювався не раз – усвідомлення гостроти цієї проблеми на рівні суспільства, яке розуміє, що в ситуації з українською мовою ми перебуваємо у незадовільному стані, сформоване вже досить глибоко. Аналізуючи листи, що вже стільки років приходять на радіопередачу “Якби ми вчились так, як треба” (переважно зі сходу, з півдня України – з Харкова, Донецька, Одеси і т.д.), пересвідчуюся: суспільство, позицію якого я ставлю вище, в цілому дозріло до прийняття нормальних, дієвих, принципових рішень у питаннях мовної політики. Процес усвідомлення ж цього на владних щаблях – справа ще доста не завершена.

Навіть за умови прийняття найдієвіших законів. Бо, як на мене, то й уже існуючого законодавства достатньо для того, щоб нормально функціонувала українська мова. Є Закон 1989 року, який достатньо лише змінити, скоригувати відповідно до нинішнього стану мовного середовища, є прекрасні статті Конституції – більшої міри толерантності, делікатності, шанобливості по відношенню до національних меншин у жодній конституції світу не знайти. Справа лише за практичними, дієвими кроками.

Такими, зокрема, як-от і створення у країні системи безперервної мовної освіти. З огляду на ситуацію, за якої України в Україні, на жаль, меншає, і то передовсім стосовно мови, тоді як мільйони українців потенційно вже пробуджені до свого мовного відродження, як і загалом до національного утвердження – дай їм тільки імпульс, дай їм тільки заохоту на державному, на владному рівнях – мережа мовної освіти може стати одним із чинників мовного навернення бажаючих того наших співвітчизників до, для кого рідної, для кого близької, або ж необхідної у суспільній діяльності, української мови.

Я особливо тривожуся за молоде покоління. Усі ми сподівалися, що в умовах незалежної країни воно пристане до української мови, навернеться до своєї культури, до свого роду. Безперечно, однозначно не можна малювати цю ситуацію: як кажуть, різні умови, різні регіони, по-різному виховання поставлене, але навіть якщо брати середньостатистичне місто українське – центр, Київ. Здавалося б, можна самозаспокоїтися, навіяти собі, вдоволення собі наганяти, що от не вивчали колись українську мову, тепер вже вивчають, є школи українські.
Але українська мова, і в цьому проблема величезної кількості дітей наших і студентів – сприймається часто й як форма новітньої латини. Отак, як у ХІХ столітті студенти могли говорити нею в разі потреби, й зараз: вивчають, знають цю мову, можуть фрази, речення формувати нею. Але мова, сприйнята формально, не живе в серці, в душі. А це вже результат тривалого процесу винародовлення носіїв мови.

Жива, побутова основа українського мовлення, яка раніше дорівнювала океанові, перетворилася сьогодні хіба що в озера, хай і досить об’ємні, як-от в Галичині, а на значних теренах сходу та півдня України – лише в струмки та потічки. У результаті різко звужується природний ареал побутування української мови, побільшується дистанція межи ним і мовою наукової, художньої еліти, у той час, як український міський сленг (взявши назагал Україну) перебуває ще на початковій стадії свого формування та утвердження. І в тому, що живомовні джерела нашого найбільшого скарбу вельми й вельми ушкоджені, є велика небезпека. Нема бо потреби доводити: якщо мова, навіть найбагатша, найдосконаліша, виходить з ужитку як засіб щоденного, живого спілкування найширших суспільних мас, вона тим самим приречена на повільне вмирання.

Нам треба зараз практично заново, чому важлива й нинішня урядова мовна політика, якось підняти її. Я б особисто найперше проаналізував би, що ж сталося, який ефект, який результат від попередніх програм урядових? Де вони заблукали, яка їхня доля? Всі ми пам’ятаємо, наприклад, яка програма була “Розвитку української та інших мов на період до 2001 року”. І яким було її виконання…

Щодо захисту україномовних засобів масової інформації та друкованої продукції українською мовою ситуація та ж сама. Те, що зараз діється в інформаційному просторі, коли на 10 російськомовних книжок одна українська, коли вітчизняна книжка часто коштує значно дорожче, ніж такого ж товарного вигляду російська, можна назвати кричущою незахищеністю україномовних видань. Чи можна це регулювати? Можна. Недавні закони щодо книговидання можна вважати лише початковим кроком, українська книга потребує найдієвішої підтримки. І це не заборона альтернативних, так би мовити, видань, не перепинення на кордоні дешевої літератури з Росії, для цього достатньо гнучкої податкової, митної політики. Показовою може бути ситуація у Прибалтиці: нема того, щоб латиші чи естонці забороняли доставку до своїх країн російських книжок, газет. Все це йде, але коштує це дорого. Встановлюється вищий податок, а виручені кошти цілеспрямовано спрямовуються на підтримку своєї національної преси, свого національного книговидання. Це, я вважаю, розумно і виправдано. Й не йдеться конче тільки про російську, це йдеться про будь-яку книгу з інших країн.

Нам важливо домагатися і нарощувати розуміння того, що Україна повинна будуватися як національна держава українського народу. Це так елементарно, здавалося б, звучить, але це є найкардинальніше, найпринциповіше, чого треба досягати на найвищому рівні. За принципом національних держав побудована вся Європа. І наша сусідка Російська Федерація розвивається також за несхибним національним принципом. Як аксіома сприймається й той факт, що позанаціональних, безнаціональних, стримано, злегка національних і т.п. орієнтирів творення та утвердження власних держав світове громадянське суспільство ще не знало і, будемо мати тверді сподівання, не знатиме. Ми ж, як це не звучить тавтологічно, ведемо мову про державну мову українського народу, ведемо мову про таку нашу країну, у якій було б добре жити українцям і всім іншим. Це має бути держава українського народу, тому що іншої землі для українців не відведено.

Я вважаю, що нині ми перебуваємо в ситуації, коли всілякі брутальні образи, тенденції, ущемлення для української мови вже мусили б відходити геть. Хочеться думати, що ми на порозі зламу, надто, після відомої історії з “Європейською хартією регіональних та меншинних мов”, ратифікація якої не на засадах національного розуму могла привести до ситуації, за якої в нашій державі ще більше зміцнилися б позиції російської мови. Хочеться думати, що це вже крайня межа, за якою мусить поставати етап мовного, культурно-духовного оздоровлення країни, етап не декларованого, а фактичного зміцнення позицій української мови.

Адже, зрештою, нема і не може бути заперечень: хай будуть задоволені в Україні національні та громадянські права всіх, хто її населяє. Однак лише тоді, коли належно підтримуватиметься у державі – владою і всіма нами – український національний пріоритет, коли з’явиться належна воля національного українського державотворення, тільки тоді можна бути певними, – і нас краще зашанують, і ми самі себе краще шануватимемо, і з правами нації та правами людини буде усе в нас гаразд, настане в нас доба як економічного, так і культурного розквіту, і здобуде повну волю для свого утвердження, дружачи з усіма іншими мовами, наша рідна та наша єдина державна українська мова.

===================================================
А кілька найвиразніших мотивів із публіцистичного спадку А.Погрібного, які Інет подячно зберігає, дозвольте лінконути:  
«Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба…»
http://www.geocities.com/dir88de/bibl_ukrayinarus/ukr580.html

«Раз ми є, то де? Мова державна? Мова офіційна?»
http://rius.kiev.ua/conf/pogribniy.html

«Мовно-психологічні аспекти перепису населення в Україні»
http://www.novamova.iatp.org.ua/htm/radchuk/tum/lang_conf_11.htm

 

Січ 25

 Російський «патріархат» в українському парламенті  одержав команду вести активні протестні дії проти НАТО. Причому, команду «фас» подано недвозначно і жорстко.  

Блокування трибуни – найпримітивніше, на що зрефлексували «патріархали». «Мало!!!» – ревнули з «метрополії». Довелось ворушитися і розкошелюватися на вже апробовані синьо-майданні методи. Тож на завтра (хоч і святе діло – п’ятниця), доведеться винаймати пастухів, аби ті зганяли вже пригодовані отари пікетувальників із вугільного регіону.

Цілі визначені – ВР, КМУ та гарантів секретаріат. Скільки підписів під листом до Давосу, стільки й точок «масажу».   Лозунги як завжди блюзнірські – знову надезодорантили несвіжою вимогою «повернуться лицом к народу и прекратить предавать интересы Украины». По бабках прикинули – тисяч 5 живих статуеток підкупити мона. І кількадесят «сабачек ґаваряшчих». По баблу й рекламонули:
http://www.partyofregions.org.ua/pr-east-west/4798c1e910750/
«Анонс: Партия регионов требует всенародного референдума по НАТО!»

Фішка «НАТОвчан» – владні повноваження. Фішка ляльок на російських ниточках також сильна – референдум. І пошвидше, допоки інерційно затюканий народ не розтумкав, що й до чого. Бо варто хоча б трохи розплямкати смак Європи, він уже залишиться на губах суспільности, і ніякі «русскія бліни» той смак не заглушать. Боятися є чого: час працює проти раша-вектора.

Ударом по тім’ю стало опитування «Соціовиміру» серед тридцяти провідних політологів та науковців українських терен. Вважай, 80 відсотків опитаних підтримують лист з проханням приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО. Більше половини експертів переконані, що такий супер-крок збільшить авторитет України на міжнародній арені. Хоч і застерігають тверезоглузді політологи: після приєднання до Плану дій загострення стосунків з Росією не оминути ну ніяк. Щодо «заритих собак» вітчизняні яйцеголові мають дуже дебелу рацію: насправді за негативним ставленням Росії до вступу України до НАТО ховаються «наслідки імперського мислення та захист власних інтересів». Ще б пак, коли тамті сусіди думали про Україну інакше?  

Що там ще не згадав:
«60% экспертов считают, что выполнение Украиной ПДЧ приблизит ее к получению надежных гарантий безопасности; 53,4% – увеличит диапазон возможностей для внешнеполитического маневрирования; 50% – будет способствовать улучшению качества организации государственной и общественной жизни; 50% – увеличит международный авторитет Украины; 43,3% – повысит боеспособность Вооруженных сил страны. Только 6,7% экспертов не видят позитивных последствий присоединения Украины к ПДЧ».

еРеФа тремтячими руками, гарячково підшуковує аргУменти, найвагоміші кийки, якими можна найпереконливіше полякати «хохлов». Газами ще не пшикали, поки найстрашніше опудало, яким лопотять на вітрові раша-речники – погроза ввести візовий режим на в’їзд до «страни Пушкіна і Путіна» «мільйонам» українських заробітчан, які годують родини, арбаючи на російських теренах на благо матушкі-Расєі і пересилаючи кровні рублі своїм нужденним сім’ям в Україну. Звучить розчулююче і на сім’ї заробітчан вплине – ті на очікуваному рехверендумі, найімовірніше, проголосують проти якоїсь страшної НАТи.

Якщо ще належно підживити-підкрутити свій «московський патріархат», що в парламенті (до речі, й той прямозначенневий російський патріархат, котрий блюзнірськи зветься Українською православною церквою), якщо гарненько понапшикувати по всій Україні вітренчихоподібними отрутохімікатами, то глядиш – і виборе РФ свої меркантильні інтереси на українській території.
 

Січ 14

Можна погодитись із тим, що не варто звертати увагу на суто піарний випендрьож більшості політиків, однак, навіть знаючи про навмисність подібних вихлопів, все одно диву даєшся – наскільки у прагненні «ефектно» намалюватися, порозхитувати спільний човен чи вивести із себе певні верстви або ж певних персон (згідно з лінією своєї партії) деякі політики просто вивертаються назовні. Провокуючи такий самий рефлекс щодо їхніх захизованих персон і у тих, хто їх слухає чи читає.

Важко утриматися від емоцій, коли хоча б випадково вдихаєш вихлоп, подібний нещодавньому Табачниковому (хвилі того вихлопу ЗМІ підрезоновують: новину з цитуванням його мудрствувань у не менш «мудрому» виданні кількадесят хвилин тому з подачі УНІАН опублікували в себе й україноправдці) – «Табачник пропонує відкласти Голодомор і УПА на сто років» –  http://www.pravda.com.ua/news/2007/11/10/66668.htm

Вищепозначений політик зробив відкриття, нарешті винайшовши рецепт чарівного еліксиру, який зможе врешті-решт об’єднати Україну. Це виявляється – сторічне забуття. Й найліпше – забуття взагалі про українськість даної держави. А коли Україна, наче спляча красуня, розбальзамується через сто років, жодних проблем із її історією вже не буде. Нікого її минувшина вже не збурюватиме й не турбуватиме, а лише мило розчулюватиме. А українці (чи як вони тоді зватимуться) співчутливо-жеманно округлюватимуть очі: – Жах, яким нецивілізованим був отой Голодомор! Ах, якою пустункою була УПА! А уявляєте, усіх, хто згадував про ці речі, сто років тому називали націоналістами. От потіха!
Як звали автора-винахідника чарівного веретена, яким той запропонував уколотися сплячій красуні-Україні, теж навряд чи згадають.

А що ж сьогодні? Навряд чи хто повірить, що подібне нашаманене забуття об’єднає Україну. Чи може об’єднає?

Свого часу вже висувалися подібні «мудрі» рецепти: щодо того, яким чином Україна врешті-решт очиститься від безпросвітного «совка» і не глючитиме від інтоксикації камуністичним вірусом. Це, як пам’ятаєте, має нібито статися після зміни щонайменше двох поколінь – своєрідної часової хірургії, природної ампутації невиліковно зараженого органу (в особі громадян літнього віку).  

Нині ж пропонується свідомо провести глибоку заморозку. Причому, для добрячої половини України (чи то пак українців, а країни – всієї). Або ж – на мудру думку табачників – лише для купки націоналістів, яка збурює спрагле до стабільності суспільство. Тоді, щоправда, постане статистичне питання – а скільки ж в Україні тих «нацианалістав», яким слід заткнути рота? А після статистичного питання що, також хірургічне?
З подібними «об’єднавчими» тенденціями ми й справді – далеко можемо зайти.
P.S.
Шалене сорі перед читачами цієї сторiнки журналу, перенесеної в ЖЖ нині, але писаної ще 10.11.2007
http://www.toloka.org.ua/ua/blog/vik_vik/175/