Лис 18

Єзуїтствуючі братчики-анархісти, Mazurok-geroizatsiaнаштовхнені своїм підступним поводирем на чергову вибухову тему, піарнулися по-чорному. Радикальні промо-провокації навряд чи були вчасними й навряд чи – чесними. Однак сама тема «геройського» месництва на поверхню замутненого розслідування справи «караванського стрільця» спливла й без сторонньої «допомоги».

Місяцем раніше її вже намагалися «втопити». Частину подробиць розслідування справи Мазурка було «засекречено» якраз через подібні побоювання. Це був перший «офіційний» острах героїзації «караванського розстрілу»:

«…из показаний выжившего охранника следует, что руководство ТРЦ не просто молчаливо поощряло вымогательство денег, но и объясняло низкую зарплату охранников тем, что «недостающее» они могут «добрать» во время дежурства.
С учетом таких показаний охранника было принято решение НЕ ОБНАРОДОВАТЬ сказанное им, чтобы не вызывать в народе ненависти к охране и не делать из Ярослава Мазурка национального героя, так как в такой ситуации возможная помощь населения в поимке убийцы может прекратиться
…»

Більш ніж зрозуміло: головна небезпека – не в припиненні подібної допомоги, а в можливому НАСЛІДУВАННІ. Який безлад і паніка наповнять країну, якщо подібні «герої-неогайдамаки» почнуть перетворювати її на гуляйполе – методично відстрілювати хапуг-митників, пресувальників-податківців, а найбільше – багатотисячну жадібливу дорожну армію рекетирів-даішників! Що за радикальною логікою є ніби ж і «справедливим». Але яким варварськи-кривавим! Не приведи, Господи!

Жов 01

     Шугану сусідів ближніх, аби дальні затремтіли, та ще й добре протрясло щоб – вирішила Раша – і вперлася рогом на грузинській землі. Не грузинська вона тепер, а буф-ф-ферна. Прокладкова чи памперсна, гофроматеріал словом (гусеницями раша-танків згофрований ущерть).

     Мильний спектакль із нібито виведенням військ з грузинської території світову громадськість знудив не менше, аніж українців – гундосні ультиматуми колишніх соратників по демкоаліції.
    
     Як і українські політики, російський Двоголовий Індик довів – вірити його словам, запевненням, твердженням не можна в жодному разі. Віроломність, підступність та блюзнірство, як споконвічні родові плями варварської Московії, знову невідмивно в’їдаються в оновлені штандарти шовіністичної еРеФи.
    
     Коли Україна зі скрипом почала робити несміливі кроки з відновлення власної історії, Росію лютило, що в неї відбирають украдене й безповоротно присвоєне нею ще в минулі століття.  

     ««Протягом сотень років російських дітей у школі вчили, що “Киев – мать городов русских”. Батькам важко пояснити дітям, чому Київ знаходиться за кордоном і навіть не пов’язаний з Росією. Так само важко багатьом патріотично налаштованим росіянам прийняти той факт, що історія Росії починається в XIV столітті з варварського князівства Московського, а не з Києва, який на три сторіччя раніше при князі Ярославі Мудрому вже був столицею великої, економічно і культурно процвітаючої європейської країни»», – пише у статті в The Washington Times консультант з політики національної безпеки у Вашингтоні Віктор Басюк.
«Україна в НАТО помирить Росію і Захід?»
http://www.pravda.com.ua/news/2008/9/30/82025.htm

     І справді, відбери у Росії незаконно присвоєну нею багатющу спадщину Київської держави Русі – і її варварське єство стане голим-лисим на горбі. Тому й опирається вона, тому й не віддає ні «п’яді» раніше загарбаного, присвоєного, викраденого, стягненого «з чужого плеча» та начепіреного на свою «косую сажень».

     У грузинську територію Раша вгризлася – не відірвеш. А відривати ж від чужого треба! Тому й спрямували 22 країни світу своїх 300 спартанців – європейських миротворців до зраненої Грузії. Аби стежили за підступним крадієм, контролювали неконтрольовані самостійно дії раша-клептомана.

     «Миротворці Євросоюзу, які у середу починають свою місію в Грузії, не матимуть негайного доступу до буферних зон навколо Південної Осетії»
http://www.ukrinform.ua/ukr/order/?id=737684
«На першому етапі спостерігачі ЄС працюватимуть на територіях, прилеглих до зон південноосетинского і абхазького конфліктів»
http://www.ukrinform.ua/ukr/order/?id=737674

     А що Росія? Опирається, шкіриться і поспіхом наїжачується все новим і новим озброєнням.
«Уряд РФ додатково виділить на озброєння 80 млрд рублів»
http://www.ukrinform.ua/ukr/order/?id=738015

     Ясна річ, рожевих планів ніхто не ліпить. Хоч і триста тих сучасних євроспартанців, але що вони зроблять? Не в тій вони силі, що пращури їхні, що славнії Спарти сини. Потовчуться-потовчуться – та й розійдуться. Пальчиками посваряться, міжнародними нормами подокоряють, на тотальне недопускання поображаються – та й по тому. Норми міжнародні для євроджентльменів писані. А відверті нахаби як плювали на них, так і плюватимуть – з масним перегаром. Газовим.
    
     Перманентна варварська епоха РФ ще тільки зайшла на новий висхідний виток. Ще наплачуться від тих витків – і світова громадськість, і сусіди сором’язливі, й сотні тисяч свідомих росіян. Біс.

Вер 08

     Як часто катастрофічні речі стартують через невинні «дитячі пустощі»! А руйнація держави – через політичне мимоунітаззя.   

     Щодо трав’яних підпалів: кого не «забадали» випалені підлітками майже повсюдно чорні пустирища! Стількох туристичних (чи й просто прогулянкових) маршрутів ми позбулися через підпалювання «по приколу» вимученої спекою рослинності.

     Через «низові пожежі» вигорають унікальні природні парки, заповідники та й просто кльовий пленер. Повідомлення про там-сям-пожежища стали вже, як прогноз погоди – щоденними.

     Лозова на Харківщині – останній дебело показовий приклад. Почалося із сухої трави, закінчилося повальною евакуацією із зони ймовірного враження снарядами.
Але найочікуванішим (для підпалювачів…) стало оголошене Олександром Турчиновим урядове рішення про виведення з реєстру військових об’єктів (про ліквідацію тобто) Арсеналу №61 у Харківській області. І найважливіше – вивільнена таким – «випадковим» – чином огроменно-гектарна земелька перейде у власність місцевої громади – під дерибан.  

     Рішення ніби благе – з їдного боку. А з іншого – фатально недалекоглядне. Адже таким робом уряд, хай і опосередковано, але офіційно дав старт новій рейдерській схемі: треба земелька – підпали травичку (разом із військовими складами, які в ту травицю загорнені). Чирк сірничком – і ти сват міністру.

     Щодо політичних підпалів: знову впертість, гідна підліткової. Гарант зі зморщено-здутим рейтингом ніби затявся: хочу знову в президенти – і квит! Й ніщо інше не переважить інтереси бригади-секретаріади.  

     Рішення випалити пожухлу травицю-муравицю довкола демкоаліції також стає фатальним. Коаліційні «порохові склади» і так на перманентно-вибуховому нерві бринять, бо вже під стелю затарені балого-фугасами. Але мало того паліям, треба ще й п’яти складарям посмажити.  

     От і маємо артобстріли, логічні після перетину межі критичного розжарення. До того ж, такі обстріли, що доведеться може ще й президентську посаду евакуйовувати. В екзил?

     А то й справді, виходить вже друге спалення демократичної коаліції за одну палійську каденцію. Тільки-от перше ще не було, виявляється, фатальним.

     Новітнім геростратам слава не потрібна, її в них не бракує. Розжареним гнотом керує рука пихи, амбіцій, владної жадоби. Умаслюють той гніт меркантильна корисливість та прагнення урвати мету без огляду на сморід методів.

     Ну що ж, браття неЕфеські геростратенки, видать, ваш час знову настає. Може, виток історичної спіралі цьому сприяє… Так і законодавцями нової моди станете – взаємогеростратівської. От тільки з артемідоподібними храмами у нас і без підпалів – ве-е-е-ликущі проблеми!

    З іншого боку, давньогрецький Геростратько спалив був свого часу зовсім не «диво світу», а вже добряче підтоптане дерев’яне святилище. На вигорілому майдані якого збудували камінний храм.

     Тільки от хто нинішній храм муруватиме? Люди з камінними серцями? Чи ренесансери імперського казарм-філіалу?

     А ким там у нас Артеміда була?
     Богинею полювання? Зрештою, нинішній – із цезарським ім’ям – уосібниці потенційної храмової посвяти така аналогія майже пасує. 
     Багатогруда мати-годувальниця? Якщо палкі обіцянки – це їжа, то може мати місце і така місія нової Артеміди.
     Богиня дівочої чистоти і цнотливості? Навряд чи. Хіба що з образом «Орлеанської діви» ще хоч якось можна  змиритись…

     А храмове спасіння незалежної держави знову, як і раніше, як і древніше, доведеться ліпити з віри в ліпше, з оптимізму. Бо не фенікси ж ми. Смертні. На попелищі не розквітнемо.

Чер 12

     Мильна опера «Дружба-2» ітиме, вочевидь, без антрактів. З боку Росії таке «оперування» є, по-суті, інформаційною війною. І не тільки інформаційною. Приклади тому – останні повідомлення про допрофілюваня та нарощування ударної міці військової бази ВПС Росії під Таганрогом – нового антинатовського форпосту перед носом в України та Грузії, а також ударного аргументу в перспективному вирішенні «кримського питання». Ну, але на разі хай то буде головним болем всіляких генералів, ми то беремо лиш до уваги. Позаяк обіцяла ж Росія «адекватные меры» у розрізі ПДЧ (в НАТО).
     Щодо інформвійни. Офіційне РФ-радійо «ква-ква-Москва» працює без вихідних. Свіже «ква» – вякання щодо планів України відсвяткувати наступного року 350-річчя Конотопської битви. Крутять у носі Росії, бачите, ці плани.

«У Росії висловили чергове “фе” Україні»
http://www.pravda.com.ua/news/2008/6/10/77305.htm

«Комментарий Департамента информации и печати МИД России в связи с вопросом российских СМИ о планах празднования на Украине 350-летия Конотопской битвы»
http://www.ln.mid.ru/brp_4.nsf/sps/0DD0502FE86B5073C3257464003276A1

«У Огризка відповіли Росії, що свята – внутрішня справа»
http://www.pravda.com.ua/news/2008/6/10/77317.htm

     Історія України (особливо у російській «редакції») – це історія суцільних поразок. Такою ми рідну історію переважно й знаємо. Тоді як маємо право і вітчизняні перемоги – знати та відзначати.

     Чому наступного року ми маємо люб’язно (і принизливо) відзначати лише помпезне «свято російської зброї» – трьохсотріччя Полтавської битви? От тут якраз і можна погодитись із українським главою держави, який пропонує зосередитися на відзначенні іншого ювілею – безпосередньо пов’язаного з Полтавською битвою та її наслідками для України, а саме – річниці трагедії у Батурині, коли російські окупаційні війська нещадно розправилися із тисячами наших земляків (в основному мирними жителями, оборонцями українських земель).

     У даній ситуації дійсно що – якщо росіянам дуже вже кортить і свербить щось відзначати «спільно», то чому б не відзначити у 2009 році й 350-річчя Конотопської битви, у якій гетьман Іван Виговський розгромив 100-тисячне добірне російське військо. А ще ))))))) – наступного року можна було б (також «спільно») відзначити й 390-ліття походу гетьмана Сагайдачного на Москву… )))))))

 
Конотопська битва в «Вікіпедії»

«Чому більше знали про конотопську відьму, аніж про Конотопську битву?» (Ю. Мицик: Росія замовчувала правду про Конотоп)

     Але то все – рік наступний. Саме ось ці дні у нас знаменні іншою дотичною – і показовою у європейському прагненні України – значущою датою. Договору славетного українського гетьмана Івана Мазепи зі шведським королем Карлом ХІІ – рівно 300 років. Договору, в результаті мудрого й правильного втілення якого Україна вже тоді утвердила б себе як незалежна держава західноєвропейського типу.

     На відзнаку цієї значущої дати – а відзнаки вона й справді варта – дозвольте вмістити цитатою доволі компактну й неупереджену статтю на цю тему – виклад колегою бесіди зі знаним істориком, професором, заст.директора Українського Інституту національної пам’яті Владиславом Верстюком:

http://www.ukrinform.com/ukr/order/?id=698603
«Він мріяв створити  на теренах України цивілізовану європейську державу»
(До 300-річчя від дня підписання договору гетьмана Івана Мазепи зі шведським королем Карлом ХІІ)

…далі »

Бер 04

Знову двоякість, дволикість і необхідність розриватися між антагоністичними інтересами. Росія о-о-она як думає, а Штати навпаки, а Європа й зовсім у різнодум’ї.

Перекошених на Україну аналогій Косово – предостатньо. Найближча – із кримськими татарами. Ідея заселити Косово – предковічні сербські землі, на яких виколисувалася державність сербів,  змусульманеними албанцями належить Османській імперії. Це їхній проект. Але ж і Кримське ханство – теж один із історичних проектів тієї ж самої імперії.

Ну і «статусна» схожість: Югославія була надавала Косово статус автономної республіки.

Аналогій із іншою – «азійсько-слов’янською» імперією, яка здавна дошкуляла Україні (успішно робить це й нині) – не менше. Так звані «косовари» є етнічними албанцями. Тобто, представниками нації, яка має по сусідству власну державу. Державу здатну самодостатньо захистити інтереси своїх співнаціональників. Дуже схожа ситуація з огляду на південно-східні  регіони України, які по суті теж є проектом Росії.   

Мало вже хто нині заперечує факти примусового заселення предковічних українських земель етнічними «московітами». Значно пізніше примусовість поєднувалася із усілякою заохотою: ентузіастськи та перспективно переїздити на об’єкти ударного будівництва, зведення промислових гігантів сходу України тощо.  

Таким чином і ми маємо своїх – вже «глибококорінних»  – «косоварів». За аналогією, образно можна назвати їх «косоросами» наприклад (або ж «росоварами»). Так-от, і наші глибокоповажні «косороси» (росіяни сходу й півдня України) – мають під боком власну державу (мегаімперію), здатну захистити інтереси своїх співнаціональників із десятикратною перестраховкою.

У цій аналогії, проектування прецеденту Косово на українські терена виглядає так, нібито росіяни вигнали (вижили) українців із південно-східних областей і оголосили «очищену» таким чином територію незалежною державою. Тим же самим ПіСУАРом (або ж Косоросією, Малоросією чи Росоварією).

Чому саме Сєвєродонецьк обрали для з’їзду екс-ПіСУАРники? Погодьтеся, не випадково. Передовсім, ясна річ, із піарною метою. Сєвєродонецький з’їзд – уже розкручений «бренд», який не залишає байдужим, насторожує і до певної міри лякає – а отже викликає повагу, хай і страхопудну. Вже самим місцем з’їздування можна виголосити – не применшуйте нас, ми ого-го і в разі чого можемо й цілу державу «парвать».

Але можна сказати, що таке з’їздування – це наступність і продовження «традицій».

Показовим фішками з’їзду були і його гості. Той же самий раша-ультрапатріот Костянтин Затулін, який незадовго перед з’їздуванням в Україні виголошував у бік Грузії:
«мы вынуждены будем реагировать, исходя из своего конкретного анализа в конкретной обстановке применительно к конкретному конфликту. По моему мнению, это означает, что мы должны поставить в повестку дня обсуждение вопроса о признании Абхазии и Южной Осетии».

На самому з’їзді цей керівник росделегації зкривогубив, що в РФ не розуміють Україну. У той час, як точніше було б сказати – не хочуть і нізащо не збираються розуміти Україну і зважати на її точку зору.

Загалом, серед з’їздових висловлювань пробриніло немало «перлів». Те ж Януковичеве квиління про насильницьку українізацію і твердження, що українізація східних регіонів України неможлива, як була неможлива русифікація західних регіонів України. Сперечатися щодо «насильництва» смішно, але не помітити, що таким чином знову мусоляться «дві України» – важко. Частіше українців у доповідях стримано ділили на помаранчевих і південно-східних.

Зрозуміле й благородне обурення Янека щодо чиїхось нібито спроб пов’язати проведення ПіСУАР-з’їзду з проголошенням незалежності Косово. Бо він же проти «косоварів».

Ще один «перлист» – регіонал Вадим Колесніченко. «Пац-ц-цан» застовпив тему – сєвєродонецькі рішення треба імплементовувати ширшеє і глубжеє. «Рішення з’їзду будуть розглянуті на сесіях місцевих рад, там, де це можливо, і таким чином, рішення з’їзду стануть обов’язковими для виконання органами місцевої влади”, – http://www.pravda.com.ua/news/2008/3/2/72470.htm

Розмови про сепаратизм на з’їзді у Сєвєродонецьку Янукович назвав лише «політичними спекуляціями». Тут цікаво співставити один із пунктів національного опитування фонду «Дем. Ініціативи». Там 52% опитаних вважають ініціативу проведення з’їзду «спекуляцією політиків». Погодьтеся, друге формулювання якраз набагато ближче до істини. Смачно поспекулювали тут якраз регіонали.

Вони настійливо уточнювали, що головна з тем – проблеми самоврядування. Справді, зручне формулювання. Особливо, якщо враховувати, що саме проект «Партія регіонів» є авторським проектом  Росії із «регіоналізації» України. Як вже вийде – чи через регіоналізацію, чи через автономізацію – аби лиш знекровити, досягши все того ж «страшнозвучного» сепаратистського результату. Й аж ніяк не стабільності.

«Апофігеєм» того з’їзду можна вважати реакцію на спіч Затуліна – десятихвилинне скандування «Росія! Росія!». Теж показово вийшло.

Щодо Косово. Свою офіційну позицію Україна так і не оприлюднила, як було обіцяно – під час Першого міжнародного форуму «Європа-Україна». Разом з тим, Черномирдін пообіцяв, що Росія у цьому питанні на нас не тиснутиме. Стівен Пайфер заспокоїв – не образяться вони, якщо буде щось не так. Та й зауважили – в України є ще кілька місяців на «роздуплення».

Прикольно буде виглядати, якщо за ці місяці єврокраїни повизнають «другу Албанію» як потрібну Європі, потім це ж зробить і асамблея ООН, а Рада безпеки тієї ООНи все діло застопорить – через вето РФ. Зрештою, без неабиякої колотнечі косівське питання не уляжеться. Точка буде гарячою ще довго.

Як на мій оптимізм: сподіваюся, в Україні переможе все ж бо те, що ближче до тіла держави – об’єднавче начало. Дуже не хочеться, щоб отойво прецедент «територіального рейдерства» спровокував в Україні (а відтак і в Європі) ще й «другу Туреччину» та «другу Росію».  
 
«Нерозколені» Колесніков і Клюєв
  

Фото “Української правди” (Напевно Мустафи Найєма)
http://www.pravda.com.ua/news/2008/3/3/72494.htm 

    

Лют 11

Сьогодні також неділя. Як і того «щасливого» дня, заштореного 62-літньою завісою. Цікаво, чи передбачалися у тодішніх бюлетенях альтернативні графи? Уявляю, яким міг бути термін ув’язнення за галочку у віконці «Проти всіх» (якби таку – хоча б провокативно – якийсь камуніст-камікадзе наважився б вдрукувати).

Прогнозують, що до подібної картини «вседержавної єдності» нині крокують росіяни під проводом Великого ВВП (+ клони).
Дехто саркастично живописує подібним чином і перспективи житія під проводом української «Юльки-акулки».
Не дай Боже, звичайно ж, нікому такого щастя. Та нагадування про нього нехай стирчить. Зємля прахам, таварішч Калінін!

Красноармейская иллюстрированная газета
№ 3 (124), февраль 1946 г., стр. 3.

источник | ссылка от bellabs