Лют 06

Бувають дні дещо сумні…
Котроюсь часиною раніше потребував був тематичної поради. Принагідне прогуглення доробку одного зі знаних українських інтелектуалів видало сумний результат – світова Інет-мережа майже не всотала найцінніше із трудоголічно напрацьованого автором тисячі статей і 20 монографій…  

Анатолій Григорович Погрібний. Недавно минуло сто днів від дати передчасного – на 65 році життя – його переходу в інший світ. Боляче, коли йдуть з життя інтелектуали. Втрачаєш ніби частинку власного єства.

Літературознавець, письменник і публіцист, Погрібний проуніверив 37 років. З них 26 ділився своєю залюбленістю у світ і слово зі студентами-журналістами. Таким запам’ятався і мені – до ліричного самозречення залюбленим у свою справу співцем українськості.

В дебелий текстовий абзац виллється один лиш перелік заслужено здобутих ним офіційових регалій. Професор, доктор, академік як українських, так і світових осередків науки… Лауреат стількох премій… Чільник громадських організацій…

З поміж його книжок найімовірніше вам можуть мульнути очі «Осягнення сутності», «Відповідальна перед епохою», «Художній конфлікт і розвиток сучасної прози», «Олесь Гончар», «Яків Щоголів», «Борис Грінченко»,  «Криниці, яким не зміліти», «Боронити бастіони»…

А от в Інеті мало що мульне. Ясна річ, електронне павутиння – наліплення хоч і чіпке, але недавнє. Але дуже хочеться, аби у віртуалі кристалізувалося якомога більше з найціннішого надбання планети інтелектуальної. У різних формах й іпостасях: і вбивчої відвертості набуток, сухий екстракт рентгену тисячліть, і формул дивов’язь, й співучо-образна уява

Сорі за подальше копіювання, увічнюю одначе у вигляді монологу А.Г.Погрібного шмат власноруч занотованого і застаттьованого років 5 тому після спілкування з ним. Як «на диво», усе зі сказаного болюче актуальне й нині. Ця вічна мовна тема…
_______________________


«МОВНА ПОЛІТИКА: НА ЗЛАМІ»
http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=2328226&cat_id=435977

– Аналізуючи мовну політику останніх років доходиш висновку, що на державному рівні вона ще належно не визначена, не сформована. Ми й досі перебуваємо у процесі пошуку її орієнтирів, з чим уже затрималися, вважаю, непоправно. Тому нинішню ситуацію можна схарактеризувати як початок усвідомлення на вищих щаблях влади необхідності коригування мовної політики…

Поза сумнівом, визначальним орієнтиром мовної політики може бути передусім той, що нині потребує не меншої уваги, ніж, скажімо, економічний чи соціальний сектор суспільного життя. Це питання втілення усього загалу умов для належного використання мови народу, який дав назву країні – української мови, що потребує особливої підтримки в усіх сферах нашого життя. Адже в суспільстві, я вважаю, ще належно не доведена безумовна потреба для громадян України, практична необхідність знати та вільно і повсюдно спілкуватися українською мовою як мовою основної маси населення, як справді державною, належно не підкріплена і не заохочена, не піднесена до рівня престижності…

Має бути також унормоване застосування та використання в Україні мови титульної нації – української. З досвіду своєї роботи упевнювався не раз – усвідомлення гостроти цієї проблеми на рівні суспільства, яке розуміє, що в ситуації з українською мовою ми перебуваємо у незадовільному стані, сформоване вже досить глибоко. Аналізуючи листи, що вже стільки років приходять на радіопередачу “Якби ми вчились так, як треба” (переважно зі сходу, з півдня України – з Харкова, Донецька, Одеси і т.д.), пересвідчуюся: суспільство, позицію якого я ставлю вище, в цілому дозріло до прийняття нормальних, дієвих, принципових рішень у питаннях мовної політики. Процес усвідомлення ж цього на владних щаблях – справа ще доста не завершена.

Навіть за умови прийняття найдієвіших законів. Бо, як на мене, то й уже існуючого законодавства достатньо для того, щоб нормально функціонувала українська мова. Є Закон 1989 року, який достатньо лише змінити, скоригувати відповідно до нинішнього стану мовного середовища, є прекрасні статті Конституції – більшої міри толерантності, делікатності, шанобливості по відношенню до національних меншин у жодній конституції світу не знайти. Справа лише за практичними, дієвими кроками.

Такими, зокрема, як-от і створення у країні системи безперервної мовної освіти. З огляду на ситуацію, за якої України в Україні, на жаль, меншає, і то передовсім стосовно мови, тоді як мільйони українців потенційно вже пробуджені до свого мовного відродження, як і загалом до національного утвердження – дай їм тільки імпульс, дай їм тільки заохоту на державному, на владному рівнях – мережа мовної освіти може стати одним із чинників мовного навернення бажаючих того наших співвітчизників до, для кого рідної, для кого близької, або ж необхідної у суспільній діяльності, української мови.

Я особливо тривожуся за молоде покоління. Усі ми сподівалися, що в умовах незалежної країни воно пристане до української мови, навернеться до своєї культури, до свого роду. Безперечно, однозначно не можна малювати цю ситуацію: як кажуть, різні умови, різні регіони, по-різному виховання поставлене, але навіть якщо брати середньостатистичне місто українське – центр, Київ. Здавалося б, можна самозаспокоїтися, навіяти собі, вдоволення собі наганяти, що от не вивчали колись українську мову, тепер вже вивчають, є школи українські.
Але українська мова, і в цьому проблема величезної кількості дітей наших і студентів – сприймається часто й як форма новітньої латини. Отак, як у ХІХ столітті студенти могли говорити нею в разі потреби, й зараз: вивчають, знають цю мову, можуть фрази, речення формувати нею. Але мова, сприйнята формально, не живе в серці, в душі. А це вже результат тривалого процесу винародовлення носіїв мови.

Жива, побутова основа українського мовлення, яка раніше дорівнювала океанові, перетворилася сьогодні хіба що в озера, хай і досить об’ємні, як-от в Галичині, а на значних теренах сходу та півдня України – лише в струмки та потічки. У результаті різко звужується природний ареал побутування української мови, побільшується дистанція межи ним і мовою наукової, художньої еліти, у той час, як український міський сленг (взявши назагал Україну) перебуває ще на початковій стадії свого формування та утвердження. І в тому, що живомовні джерела нашого найбільшого скарбу вельми й вельми ушкоджені, є велика небезпека. Нема бо потреби доводити: якщо мова, навіть найбагатша, найдосконаліша, виходить з ужитку як засіб щоденного, живого спілкування найширших суспільних мас, вона тим самим приречена на повільне вмирання.

Нам треба зараз практично заново, чому важлива й нинішня урядова мовна політика, якось підняти її. Я б особисто найперше проаналізував би, що ж сталося, який ефект, який результат від попередніх програм урядових? Де вони заблукали, яка їхня доля? Всі ми пам’ятаємо, наприклад, яка програма була “Розвитку української та інших мов на період до 2001 року”. І яким було її виконання…

Щодо захисту україномовних засобів масової інформації та друкованої продукції українською мовою ситуація та ж сама. Те, що зараз діється в інформаційному просторі, коли на 10 російськомовних книжок одна українська, коли вітчизняна книжка часто коштує значно дорожче, ніж такого ж товарного вигляду російська, можна назвати кричущою незахищеністю україномовних видань. Чи можна це регулювати? Можна. Недавні закони щодо книговидання можна вважати лише початковим кроком, українська книга потребує найдієвішої підтримки. І це не заборона альтернативних, так би мовити, видань, не перепинення на кордоні дешевої літератури з Росії, для цього достатньо гнучкої податкової, митної політики. Показовою може бути ситуація у Прибалтиці: нема того, щоб латиші чи естонці забороняли доставку до своїх країн російських книжок, газет. Все це йде, але коштує це дорого. Встановлюється вищий податок, а виручені кошти цілеспрямовано спрямовуються на підтримку своєї національної преси, свого національного книговидання. Це, я вважаю, розумно і виправдано. Й не йдеться конче тільки про російську, це йдеться про будь-яку книгу з інших країн.

Нам важливо домагатися і нарощувати розуміння того, що Україна повинна будуватися як національна держава українського народу. Це так елементарно, здавалося б, звучить, але це є найкардинальніше, найпринциповіше, чого треба досягати на найвищому рівні. За принципом національних держав побудована вся Європа. І наша сусідка Російська Федерація розвивається також за несхибним національним принципом. Як аксіома сприймається й той факт, що позанаціональних, безнаціональних, стримано, злегка національних і т.п. орієнтирів творення та утвердження власних держав світове громадянське суспільство ще не знало і, будемо мати тверді сподівання, не знатиме. Ми ж, як це не звучить тавтологічно, ведемо мову про державну мову українського народу, ведемо мову про таку нашу країну, у якій було б добре жити українцям і всім іншим. Це має бути держава українського народу, тому що іншої землі для українців не відведено.

Я вважаю, що нині ми перебуваємо в ситуації, коли всілякі брутальні образи, тенденції, ущемлення для української мови вже мусили б відходити геть. Хочеться думати, що ми на порозі зламу, надто, після відомої історії з “Європейською хартією регіональних та меншинних мов”, ратифікація якої не на засадах національного розуму могла привести до ситуації, за якої в нашій державі ще більше зміцнилися б позиції російської мови. Хочеться думати, що це вже крайня межа, за якою мусить поставати етап мовного, культурно-духовного оздоровлення країни, етап не декларованого, а фактичного зміцнення позицій української мови.

Адже, зрештою, нема і не може бути заперечень: хай будуть задоволені в Україні національні та громадянські права всіх, хто її населяє. Однак лише тоді, коли належно підтримуватиметься у державі – владою і всіма нами – український національний пріоритет, коли з’явиться належна воля національного українського державотворення, тільки тоді можна бути певними, – і нас краще зашанують, і ми самі себе краще шануватимемо, і з правами нації та правами людини буде усе в нас гаразд, настане в нас доба як економічного, так і культурного розквіту, і здобуде повну волю для свого утвердження, дружачи з усіма іншими мовами, наша рідна та наша єдина державна українська мова.

===================================================
А кілька найвиразніших мотивів із публіцистичного спадку А.Погрібного, які Інет подячно зберігає, дозвольте лінконути:  
«Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба…»
http://www.geocities.com/dir88de/bibl_ukrayinarus/ukr580.html

«Раз ми є, то де? Мова державна? Мова офіційна?»
http://rius.kiev.ua/conf/pogribniy.html

«Мовно-психологічні аспекти перепису населення в Україні»
http://www.novamova.iatp.org.ua/htm/radchuk/tum/lang_conf_11.htm

 

Коментувати